Share This Article
Патріарх УАПЦ Димитрій (Ярема)
Наближається 100-річчя з часу визначної події в історії Української православної церкви – створення УАПЦ. Це зобов’язує нас озирнутись на порівняно недавню подію – ІІІ Відродження Української Автокефалії, що розпочалось з виходу з-під московської юрисдикції Петро-Павлівської парафії у Львові, та задуматись над тим, що означав цей крок для його ініціаторів, що відбувалося далі та який результат цього подвижницького руху сьогодні.
Митрополит Василь Липківський серед духовенства та вірян біля стін Софії, 1923 р.(nasze-slowo.pl)
Ініціатори автокефального руху мали за мету консолідацію православних українців навколо ідей наблизити майбутню Помісну церкву до суті Церкви Христової. Для цього українському православ’ю треба було звільнитись від впливу та нашарувань монархічної РПЦ та хвороб, спричинених войовничим атеїзмом. Ця ідея – не пуста вигадка на голому місці. Вона базується на величних здобутках та досвіді УАПЦ 20-х рр. XIX ст. (Церкви Митрополита Василя Липківського). Тоді всі прогресивно та патріотично налаштовані священики разом з народом об’єдналися та радикально змінили характер церковного життя. Все, що тоді діялось і відбулося в Українському православ’ї, є документально описане. (Чи багато священиків знайомі з цими документами, та чи вивчають їх тепер в семінаріях УАПЦ?). УАПЦерква бурхливо розвивалася і ставала духовною основою українців. Але була жорстоко знищена більшовиками – на превелику втіху апологетам РПЦ.
На жаль, ідеологічні недруги Церкви Митрополита Василя Липківського є і в теперішньому українському православ’ї, в т. ч. в самій УАПЦ. Вони роблять усе, щоб осквернити пам’ять про тогочасну Автокефалію та погасити демократичні настрої в українському православ’ї. Для цього вишукуються різні лицемірні аргументи на те, чому сьогодні є неможливим організувати Церкву за прикладом тих славних часів.
Боляче, але сьогодні політики і урядовці не вникаючи в суть Церкви та в її історію, зокрема українську, сприймають «на віру» як єдино можливе і правильне все те, що представляють собою теперішні православні конфесії. Турбує лише, що їх є аж три, бо це створює для державного апарату певні незручності. Звідси й походить політиканська ідеологія створення єдиної Церкви – на грунті не якісному, а кількісному, і щоб це утворення відповідало, вибачте, «понятіям» депутатів та урядовців, тобто, щоб було зрозумілим, з ким у Церкві можна і треба домовлятись. Майже так само трактують Церкву і наші «церквознавці».
Головною засадою і ознакою УАПЦ від її початку була поставлена соборноправність, що означає демократичний устрій і забезпечення участі всіх ланок церковної спільноти в управлінні, починаючи від громади. Громада – живий і дієвий організм, – не якесь аморфне згромадження, а організований колектив на чолі зі священиком, що має свій Статут, обирає представництво і виконавчий орган – парафіяльну «двадцятку». Більшість священиків цього бояться, так само, як єпископи не хочуть мати церковну раду, обрану демократично, тобто собором.
Ідеалом священиків, вихованих на традиціях РПЦ, є «прихожани», які приходять до храмів, отримують «послуги» та ідуть собі, не втручаючись ні у що. Владики, зі свого боку, не хочуть, щоб священики (тим більше, миряни) мали будь-який вплив на їхні дії, воліють вирішувати все поміж собою. Як перші, так і другі не хочуть розуміти, що саме консолідована спільнота є запорукою незалежності і повноти прав громади, єпархії, всієї Церкви.
Реальна соборноправність можлива лише за умови, що починається вона з легітимних, тобто реєстрових громад, які є первинними парафіяльними організаціями. Без такої ланки все решту буде лише фікцією. Жива, діяльна громада, духовно очолена гідним священиком, – це основа справжньої Церкви. Всі болісні випадки та ситуації, що трапляються в парафіях, є наслідками відсутності колегіальності, відкритості та взаємної довіри.
Багато нашкодило УАПЦеркві залучення єпископів, що вийшли з УПЦ-КП та УПЦ-МП. Саме вони найбільше розвалювали молоду конфесію, вносили в церковне життя інтриги та перетворювались у «князьків». Вони робили все, щоб «затиснути» Автокефалію в Галичині та скомпрометувати її (чи не на замовлення зі сторони?). Важко повірити, що й далі чиниться опір оновленню українського православ’я, і навіть зсередини УАПЦ.
Якщо взяти до уваги, що теперішня УАПЦ зреклася головного – реальної соборноправності, і навіть в перемовини про об’єднання єрархи вступають без погодження з Собором, то навіщо тоді лицемірно триматись назви, яка стала неправдивою?
Патріар УАПЦ Димитрій з онуками. Photo: velychlviv.com
Ми, родина священика Володимира Яреми, якому згодом довелося стати Патріархом УАПЦ Димитрієм, звертаємось до спільноти УАПЦ і заявляємо, що нам дуже соромно за те, що діється в сьогоднішній церковній формації, започаткованій з моменту обрання предстоятелем нині вже покійного митр. Мефодія Кудрякова. Багато з нас були безпосередніми свідками та брали жертовну участь у справі Третього Відродження УАПЦ, а тому добре знаємо, якою була мета автокефального руху і бачимо тепер, як він був використаний тими, хто не перейнявся його ідеями. Тому просимо не пов’язувати ім’я Патріарха Димитрія зі становищем в теперішній УАПЦ. Так, він був надто довірливим та ідеалізував людей в сутанах, і до кінця не міг повірити, що якась духовна особа може виявитись непорядною людиною, а таке траплялось, і призводило до помилок. Але ці помилки не можна визнати як його особисті, бо за кожною з них стояли ті, що підказували, радили і наполягали.
Патріарх УАПЦ Димитрій (Ярема) фото з відкр. джерел
Зрештою, склалося так, що ідея чистої соборноправної Церкви, якою «горів» Патріарх Димитрій, сьогодні виглядає утопією. Як виявилось, її не сприйняли єпископи, які свідомо чи несвідомо, відверто чи затаєно є прихильниками синодального устрою, тобто залежності церковної структури лише від ЇХ волі. Не зрозуміли справжньої суті соборноправності священики, і погодились бути заручниками невігластва або сваволі окремих єпископів (бо не мають ніякого впливу на вибір єрархів та на їхні дії, – а це через байдужість або гординю – аби не довелось залежати в чомусь від громади). Як наслідок, в лави духівництва проникає багато «перебиранців» – людей без покликання, або й просто цинічних безбожників. Яскравим доказом цього є випадок з «архієписком» Мстиславом (включно з його неймовірним «поновленням» – «за ремонт даху»). Такий випадок для Церкви в стократ страшніший, ніж тяжкий злочин звичайного безбожника, – БО ВБИВАЄ ВІРУ В ЦЕРКВУ.
Шлях, який пройшла УАПЦерква, відроджена у Петро-Павлівському храмі, був дуже складним, сповненим шантажу, погроз, шельмування, підступів, засилання агентів СБУ (в якій на той час помінялась лише вивіска). Фактом, що означав взяття під контроль Церкви, яку з ентузіазмом виборов народ, стало обрання під відвертим тиском «органів» предстоятелем УАПЦ одіозної фігури – Мефодія Кудрякова, який «прославився» на Тернопільщині, ще будучи священиком. (Ставленик безбожників одразу задекларував свою сутність, викинувши на вулицю редакцію «Нашої віри» та познущавшись над Євгеном Сверстюком).
Це було зроблено без «оглядання» на церковну спільноту та в порушення Статуту і заповіту Патріарха Димитрія, лише зі страху перед «органами». Цей акт позбавив «державну» Церкву – УПЦ-КП – серйозного конкурента.
Тепер УАПЦ зреклася задекларованих ідеалів і живе на засадах «паритету» інтересів – верхи не втручаються в життя священиків, особливо тих, що поступають негідно, а це стало запорукою спокою і безпеки верхів. Так появились парафії, «приватизовані» цілими родинами. Непотизм (протекціонізм, кумівство. – Прим. ред.) став звичайним явищем. Лице Церкви та її авторитет стали останньою проблемою, яка турбує духівництво (в усякому разі, голосних протестів досі чути не було) А зло завжди розповзається швидко, бо воно нахабне.
Однак, є в УАПЦеркві багато чесних священиків, гідних звання пастиря, і вони, напевно, розуміють, що не все є в порядку, але чомусь терплять (забули, що непротивлення злу є гріхом, а у випадку священиків цей гріх шкодить всій Церкві; добрим прикладом став протест священиків Тернопільщини проти поновлення «архієпископа» Мстислава, який «прославив» УАПЦ на всю Україну).
В українському православ’ї його кращі традиції були знищені впливом монархічної РПЦ. Церква Митрополита Василя Липківського здійснила успішну спробу визволитися від цього впливу і зробила радикальний крок на зближення з народом і демократизацію церковного життя. Знищили цю Церкву безбожники-комуністи.
Церква, організована на невиразних засадах, легко піддається як всім хворобам, що властиві суспільству, так і маніпулюванню з боку політиків та урядовців – адже єпископи не мають обов’язку радитися з церковною спільнотою та звітуватись перед нею, а тому поступають за власними і груповими інтересами.
Лад в УАПЦ може дати лише навернення до життя за Статутом, вибудуваним на засадах соборноправності. Лише наскрізна відкритість і участь громад (а не «кишенькових» двадцяток) в управлінні Церквою через своїх післанців в радах усіх рівнів може поступово змінити церковне життя та дати УАПЦ майбутнє. Але здійснити це сьогодні не дають не якісь атеїсти, а такі, як уже згадуваний «архієпископ» Мстислав та «іже з ним», а також ті священики, які трактують служіння Богові лише як вигідну справу.
Без невідкладного скликання церковного Собору та самовизначення УАПЦ втратить будь-які аргументи на своє існування, тим більше, що вже є УПЦ-КП (бо що ж можемо їй протиставити?).
Зважились ми написати гірку правду не з метою зробити комусь кривду (а саме так, напевно, дехто пояснить наш вчинок), а заради того, щоб все те правильне і добре для Церкви, що почалося у 1991 р. з подвигу священиків Володимира Яреми та Івана Пашулі, продовжилось на щирому ентузіазмі народу і чесних священиків, та увінчалось величним і символічним приїздом до України Патріарха Мстислава – не пропало намарно.
Недруги УАПЦ були налякані її успіхами. Не гребуючи будь-якими засобами, вони пішли у наступ і здобули перемогу – Церкву очолив «антипод» Патріарха Димитрія, і відтоді вона стала незрозумілою формацією, яка не має що протиставити іншим конфесіям.
Переживши великі випробування, вірні УАПЦ мають право на те, щоб тяжко здобута ними Церква не була фальшивкою на догоду різним скритим антицерковним силам, а навернулась на шлях істини – до ідеалів Церкви Митрополита Василя Липківського.
- S. Смерть кардинала УГКЦ Любомира Гузара яскраво засвідчила, наскільки важливими для Церкви є її авторитети. Своїм життя він показав, що в Церві не влада є важливою. Спільнота УГКЦ отримала у спадок від нього заповіти, миряни – настанови, урядовці і депутати – заслужені докори. Вислови Блаженнішого тиражуються і визнаються публічно.
Патріархові Димитрію судилося бути «попелюшкою», що мала не одну «мачуху» – він був незручним для УПЦ-КП, для урядовців усіх рівнів та й для багатьох «своїх». І тепер, коли відзначаються різні дати, пов’язані з його особою та висловлюються похвали, ніхто не згадує головного – чого саме він прагнув і заради чого боровся з «вітряками».
В останні роки життя Патріарх Димитрій особливо переймався проблемою компромісу зі злом (яка є найбільшою духовною хворобою світу), і наполягав, що такий компроміс є визнанням зверхності зла, тому не може бути йому місця у Церкві. (А ми не раз чуємо, що, мовляв, «духовна особа є також живою людиною, а тому не варто занадто прискіпуватись до її поведінки»). Випадок з «архієпископом» показує, які небезпеки існують для Христової Церкви. А як їх остерігатись – відомо, аби була лише на це щира віра і добра воля.
За дорученням родини підписались сини Патріарха Димитрія Святослав і Данило Яреми