Подяки

Вселенська Патріархія висловлює свою вдячність видатним грецьким і російським дослідникам, які своїм бездоганним науковим внеском посприяли справі відновлення історичної правди щодо відносин Церкви України з її Церквою-Матір’ю.
Особлива подяка Освітньому фонду Національного Банку Греції і керівнику його Історичного і палеографічного архіву, видатному історику, філологу і палеографу пану Агамемнону Целікасу за те, що вони надали Вселенській Патріархії оригінали і відтворений текст старовинних копій критично важливих Патріарших і Синодальних документів щодо відносин Церкви України з Константинопольським і Московським патріархатами у XVII столітті.
Врешті, щиро дякуємо високоповажному досліднику Костянтину Ветошнікову, який поділився з Вселенською Патріархією своїми дорогоцінними знаннями у цій темі.

————————————————————-

ВСЕЛЕНСЬКА ПАТРІАРХІЯ, ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПРЕСТІЛ І ЦЕРКВА УКРАЇНИ МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

У зв’язку з розглядом Вселенською Патріархією можливості надання статусу церковної автокефалії Україні,  висловлювались міркування, навіть від представників офіційних інституцій, в яких право Константинопольської Церкви починати таку справу піддається сумніву. Головний аргумент, наведений у цих зауваженнях – Україна «становить канонічну територію Московського Патріархату», отже, такі ініціативи Вселенської Патріархії є «втручанням» у справи іншої церкви.
Тому Вселенська Патріархія вважає за необхідне нагадати всім історичну і канонічну правду щодо відносин Константинопольської Церкви і Церкви України, збережену в офіційних документах, які, на жаль, або залишаються невідомими, або спеціально приховуються з очевидних причин.

Відносини Константинопольського Патріархату з Церквою України. Стислий історичний огляд.

Загальновідомо, що українці, так само як і всі інші народи, котрі ведуть свою історію з древньої Русі, завдячують християнською вірою і Православ’ям Вселенському Патріархату. Зайве ще раз нагадувати про і так всім відомі історичні події, пов’язані з хрещенням народу Київської держави князя Володимира у Х столітті і поширенням Православ’я по всій Київській Русі. Вселенський Патріархат є Матір’ю-Церквою для всього українського народу, так само, як і для російського, білоруського та всіх інших народів на цих територіях.
Руська Митрополія записана в старовинних списках митрополій Константинопольського Патріархату, як, наприклад, шістдесятою єпархією Вселенського Престолу у списку Льва Мудрого (ХІ століття)(reference 1).  На початку вона була об’єднана під назвою «Києва і всієї Русі» з кафедрою в Києві. Пізніше київські митрополити перенесли свою резиденцію до Володимира, а згодом у Москву, втім, канонічною кафедрою завжди мали місто Київ. В середині XV століття Київська Митрополія була розірвана на дві частини після обрання Митрополита Іони у Москві (1448 р.) і Митрополита Григорія Константинопольським Патріархом уніоністом Григорієм Маммою (1458 р.). Митрополит Григорій пізніше навернувся у Православну віру і був визнаний Вселенським Патріархом Діонісієм І (1470 р.), а у Москві 1561 року, без узгодження з Вселенською Патріархією, зійшов на престол новий Митрополит – Феодосій.
Після піднесення Московської Митрополії до рангу Патріархії за часів Вселенського Патріарха Єремії ІІ (1589 р.), Київська Митрополія продовжувала перебувати під омофором Вселенських Патріархів, які опікувалися нею або через уповноважених екзархів, або особисто, як це сталося 1589 року, коли Патріарх Єремія ІІ відвідав Київ і змістив за двоєженство Митрополита Київського Онисифора та інших винних кліриків, і висвятив на Київську кафедру Михайла (Рагозу). Також він погодив і благословив заснування Богоявленського братства, яке згодом буде перетворене в Академію, і започаткував скликання єпархіального Собору України.
Але, певно, найважливіше благодіяння Вселенської Патріархії для Церкви України відбулося, коли ця церква повністю латинізувалася, а її єпископи приєдналися до Унії. Тоді (1620 р.) Вселенський Патріарх уповноважив Патріарха Єрусалиму Феофана прибути в Україну, де він висвятив Православних єпископів, відновив Єпархіальний Собор України і обрав місцевого Митрополита за погодженням Вселенського Патріарха. Звісно, те, що ієрархи Київської Митрополії отримали хіротонію від Патріарха Єрусалимського не означає, що ця митрополія підкорилася його патріархату.
Коли 1654 року Україна політично об’єдналася з Росією, порушувалося питання і її церковної єдності з Московською Патріархією. Але митрополити, єпископи, духовенство, шляхта і весь народ України рішуче відкинули цей союз. Марними були спроби Росії 1684 року придбати Київську Митрополію у Вселенського Патріарха Якова. Митрополит Київський Сильвестр і його наступники Діонісія, Йосип та Антоній, незважаючи на тиск, не погодилися приймати хіротонію від Патріарха Московського. Тільки їхній наступник, митрополит Гедеон, 1685 року спокусився прийняти хіротонію від Московського Патріарха Іоакима, але й тоді велелюдний собор, який був скликаний в Києві, визнав недійсним обрання митрополита, а його хіротонію – незаконною, тому що вони відбулися без відома Вселенського Патріарха. Ці дії Московського Патріарха спричинили серйозне порушення канонів. Встановлення єпископа з іншої єпархії на митрополичу кафедру без узгодження Патріархії, під чиїм омофором вона знаходиться, є порушенням наступних священних канонів: 35-го Апостольського канону, 6-го канону Першого Вселенського собору, 13-го і 22-го канонів Антиохійського собору, 3-го канону Сардського собору. Водночас, ці дії є втручанням в чужу юрисдикцію, яке засуджується наступними канонами:  2-им каноном Другого Вселенського Собору, 13-им і 22-им канонами Антіохійського собору, 3-тім каноном Сардського собору. Захоплення чужої єпархії категорично засуджується як порушення старовинних церковних правил і канонів: 8-го канону Третього Вселенського Собору і 39-го канону Трульського Вселенського П’яти-Шостого Собору.
Після того, як у Москві зрозуміли, що нічого не може відбутися без погодження з Вселенським Патріархом, вони зосередили всі свої зусилля на тому, щоб примусити тодішнього Вселенського Патріарха Діонісія IV визнати хіротонію Гедеона. Всі зусилля на досягнення цієї мети від імені царів взяв на себе посол Російського Уряду Нікіта Алєксєєв, котрий для цього прибув в Адріанополь, де перебував Вселенський Патріарх Діонісій IV. Переговори і закулісні ігри детально описує в своєму Дванадцятикнижжі Патріарх Єрусалиму Досифій, який теж був там присутній і, в силу своїх особистих зв’язків з царською родиною, відіграв важливу роль у переговорах.
Результатом цих переговорів став Патріарший і Синодальний «Акт», або «Грамота видання», [Γράμμα ἐκδόσεως]  від червня 1686 року, яку підписав  Вселенський Патріарх Діонісій IV і разом з ним Священний Синод, а також інші митрополити Вселенського Патріархату. Первісний оригінал цього «Акту» був знищений, втім, окрім російських перекладів, збереглися і грецькі автентичні копії часів Патріарха Кіллініка ІІ, (1688 року, 1689-1693 років, 1694-1702 років), на основі яких був достовірно відновлений первинний грецький текст(reference 2 ).  Зберігся також грецький оригінал листа, який надіслав Патріарх Діонісій IV Російським царям Івану і Петру та царівні Софії, представлений в Зібранні офіційних документів Російського уряду 1826 року(reference 3).
Ці два критично важливі документи – Патріарший і Синодальний «Акт» за 1686 рік,  відновлений нині російськими істориками у первинній його формі, та оригінал листа Патріарха Діонісія IV до російських царів, – представлені у додатках до цього документа. Звичайно, збереглися й інші офіційні документи за цією темою, з них тільки один в грецькому оригіналі, а інші в тогочасному російському перекладі, між якими також офіційні переклади російського Міністерства закордонних справ,  що зберігаються в його архівах, як і інші документи, в рукописах колекції «Ікона», котра містить різні тексти, пов’язані з Московською патріархією, очевидно, теж в офіційних перекладах(reference 4).
Зайве підкреслювати, що перший з цих текстів становить собою не тільки Патріарший, але й Синодальний документ, і має перевагу в канонічному та правовому значенні, і, як достовірне вираження волі Вселенського Престолу, має пріоритет над кожним іншим документом, з яким є розбіжності.

Що випливає з аналізу текстів?

З аналізу цих двох основних текстів, а найперше Патріаршого і Синодального «Акту», чи, точніше – «Грамоти видання», – випливає наступне:
1. Підпорядкування Київської митрополії стався у «терпимий спосіб» і «у дусі церковної ікономії», «через завелику віддаленість місцини, через війни, які відбуваються між двома великими царствами», які спричинили, що «ворог правої, і істинної, і святої, і пречистої віри православних християн, як бур’ян і будяки розпорошився серед пшениці, тобто православ’я, і загрожував йому підпорядкуванням чужинцям та інакодумцям». Тимчасовий характер за церковною ікономією [οἰκονομία] і поступливість врегулювання передбачає Патріарший і Синодальний «Акт» 1686 року.  Про це ясно свідчить і видатний письменник Патріарх Єрусалимський Досифій, роль якого у переговорах була, як зазначалося вище, вирішальною, коли він пише, що заявив послу-посереднику Нікіті Алєксєєву: «дасться…Київ в опіку [ἐπιτροπικῶς] Москві через пануючу тиранію, до настання божественного розрахунку»(reference 5).
2. Як слідує з Патріаршого і Синодального «Акту» 1686 року, значення «підпорядкування» Київської митрополії до Московського Патріархату становить, по суті, лише дозвіл на висвячування Митрополита Київського: «щоб святіша єпархія Київська була би підпорядкована святішому патріаршому престолу великого і богомбереженого міста Москви, тобто щоб в ньому висвячувався митрополит Київський в час, коли для цього є нагальна необхідність». Пояснення (через використання слова «тобто») роз’яснює значення слова «підпорядкована». Акт чітко говорить: «підпорядкування цієї Київської митрополії довірено святішому патріаршому трону Москви», тобто Патріарх Московський може висвячувати митрополита Київського від імені Вселенського Патріарха і тільки. Збережені документи грецькою мовою свідчать: «надати дозвіл…хіротонії», «…і надається цей дозвіл за церковною ікономією [οἰκονομικῶς]». В єдиному документі, що зберігся в оригіналі (Лист до царів), чітко говориться: «блаженніший Патріарх Московський…має [право] по дозволу висвячувати Київського митрополита», тобто Патріарх Московський може здійснювати хіротонію Митрополита Києва з дозволу Вселенського Патріарха.
Про повне приєднання Київської єпархії до Московського Патріархату не йдеться, як видно з того, що «Акти» (а) позбавляють Патріарха права обирати Митрополита Київського, і (в) зобов’язує кожного Митрополита Київського згадувати Патріарха Константинопольського «серед перших» на святій літургії. Необхідно підкреслити важливість цих двох умов.
3. Надання Патріарху Московському дозволу висвячувати Митрополита Київського і тільки його, того хто був обраний кліром та мирянами єпархії Києва, свідчить про високий рівень автономії та самодостатності цієї єпархії. Більше того, ця автономія не надається Патріархом Московським так, наче він був би владикою у цьому регіоні, швидше Московський Патріархат змушений прийняти це як умову, встановлену Вселенським Патріархом, і яку він змушений виконувати. За цією умовою Московський Патріарх не має права намагатися об’єднати, чи роздробити, чи ліквідувати цю Митрополію. Тобто, право на її поглинання Московським Патріархатом є повністю виключеним.
4. Обов’язок кожного Митрополита Київського згадувати «серед перших» на святій літургії ім’я Вселенського Патріарха чітко вказує на те, що Київська єпархія не передавалася Московському Патріархату як його канонічна територія. Згадування на літургії імені патріарха «серед перших» свідчить про канонічну залежність того, хто згадує, і становить собою не просто вираження доброзичливості чи приязності. В даному Патріаршому і Синодальному «Акті», чітко вказується умова згадування Вселенського Патріарха – як «джерело і початок» підпорядкованих йому архієреїв. А згадування Патріарха Московського після того, як згадується Патріарх Константинопольський, свідчить про його становище як «старшого [γέρων] і вищого [προεστώς]», саме в духовних відносинах висвяченого і того, хто висвятив(reference 6).  Варто зазначити, що Актом щодо Митрополита Філадельфійського, котрий перебував у Венеції, надавалося йому право висвячувати архієреїв Кефалонії і Кітери, також визначене згадування Митрополита Філадельфійського висвяченими ним архієреями, втім, це не означає, що митрополит Філадельфійський стає їхнім владикою. Аналогічно і згадування Митрополитом Київським Патріарха Московського після Патріарха Константинопольського не означає переходу Київської Митрополії під його юрисдикцію. З цих причин російський дослідник Вадим Миронович Лур’є(reference 7),  який досліджував синодальні документи 1686 року, пов’язані з Київською Митрополією, так само як і інші російські історики, дійшли висновку, що ці положення ясно мають за мету збереження канонічної влади Константинополя над Київською Митрополією(reference 8) .
5. Право, яке надається від правлячого архієрея іншим архієреям висвячувати кліриків, духовенство в їхній єпархії, є канонічною та поширеною практикою і сьогодні, якщо це відбувається за дозволом місцевого пастиреначальника, однак, це не означає відчуження канонічної території. Саме це й засвідчує Патріарший і Синодальний «Акт» 1686 року, коли передбачає, що духовенство і миряни Київської митрополії «мають дозвіл, як гарний і підтверджений канонами звичай», посилати обраних ними кандидатів на місце Митрополита Київського до Патріарха Московського для отримання хіротонії. Тобто, йдеться про дозвіл правлячого ієрарха надавати дозвіл іншому ієрарху висвячувати ієрарха, що належить до його юрисдикції(reference 9).
6. Надання Вселенським Патріархом Діонісієм IV Патріарху Московському дозволу висвячувати Київського Митрополита було затверджене у синодальній «Грамоті видання», цю назву носять усі подібні документи, і також найважливіші з них. Термін «надавчий» [εκδοσις] є технічним терміном і мав у той час ширше поняття «дозволу», а в даному випадку – дозвіл на хіротонію або переведення. Таким чином, не йдеться про «Акт» чи «Томос» передання канонічної території Вселенської Патріархії до іншої автокефальної церкви, як це відбувається у інших випадках надання автокефалії, (наприклад Церкви Еллади, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Польщі, Албанії, Чеських земель і Словаччини), так само й передання конкретних регіонів іншій православній церкві (наприклад передання Церкві Греції Іонічних островів, Фессалії, або Діаспори 1908 року і її повернення до Вселенської Патріархії 1922 року). Ніколи жодна частина канонічної території Вселенської патріархії не віддавалася іншій автокефальній Церкві за документом, який називається «Грамота видання»(reference 10). Навіть піднесення Церкви Росії до Патріархату, з яким визначилися межі її юрисдикції, відбулося через Томос.  Якби Вселенський Патріархат хотів передати свою канонічну територію (а саме Україну) Московському Патріархату, тоді б він використав для цього документ, аналогічний тим, що були використані в інших випадках.
Все це свідчить про те, що Патріарший і Синодальний «Акт» 1686 року має значення, яке описує прославлений Патріарх Єрусалимський Досифій, що був знайомий з ситуацією з перших уст як учасник переговорів:
«нехай буде єпархія Константинополя, але опікувана святішим Патріархом Московським»(reference 11),
і це, за тим же Патріархом Досифієм, «через пануючу тиранію, до настання дня божого розрахунку», що означає – доки час не буде правильний.

Становище до сьогодні

Те, що сталося після 1686 року, всім добре відомо. Московський Патріархат ніколи не виконував умов Патріаршого і Синодального «Акту» як у питанні способу обрання Митрополита Київського (духовенством і мирянами цього регіону), так і у питанні згадування  «серед перших» імені Вселенського Патріарха кожним Митрополитом Київським на святій літургії. Таким чином, а головне – через протиправне припинення згадування Вселенського Патріарха кожним Митрополитом Київським, de jure залежність Київської Митрополії (і Церкви України) від Вселенського Патріарха свавільно перетворилося у анексію і приєднання України з Московським Патріархатом.
Все це сталося у період, коли Вселенський Престол переживав жахливі випробування і знесилений через «обставини того часу, щоб підняти свій голос проти подібного свавілля»(reference 12).  Але, «те, що не існувало з початку – не підтверджується часом», відповідно до головного принципу Римського права, який визнається і священними канонами.  Церква України не припинила становити собою de jure канонічну територію Вселенського Патріархату.
Тридцятирічний термін давності, передбачений 17-тим каноном Четвертого і 25-тим Шостого (П’яти-Шостого) Вселенських Соборів не може застосовуватися в даному випадку, тому що ці канони стосуються «сільськогосподарських» чи «місцевих» громад(reference 13), але не єпархій чи митрополій. Усі стародавні тлумачі цих канонів у цьому погоджуються.
Це завжди було відомо Вселенському Патріархату, і, незважаючи, на «обставини того часу», він проявляв терпіння перед свавіллям, яке чинив Московський Патріархат. Це було доведено у випадку з наданням Вселенським Престолом автокефалії Церкві Польщі  1924 року. У відповідному Томосі зазначається, що регіон Києва, від якого залежала і Польща, наколи не переставав входити в канонічну юрисдикцію Церкви Константинополя, так само й те, що умови «Акту» 1686 року ніколи не виконувалися Московським Патріархатом.(reference 14)

Висновки
З аналізу офіційних документів, збережених чи відновлених в ході історичного дослідження, не лише грецькими, а й російськими дослідниками, слідує наступне:
1. Вселенський Патріархат ніколи не поступався Київською Митрополією на користь канонічної території Московського Патріархату. Канонічні межі Церкви Росії визначилися, коли ця Церква була піднесена до Патріархату 1589 року, і ніколи не змінювалися Патріаршим чи Синодальним Томосом. Митрополія Київська в ці межі не входить. Кожен географічний регіон поза межами, які прописані у Томосі про автокефалію будь-якої Православної Церкви,  знаходиться поза її канонічними територіями, як це чітко передбачено для кожної автокефальної церкви.
2. Київська митрополія (і вся сучасна Україна) з часу її заснування була єпархією Вселенського Престолу, зберігаючи своє початкове і належне місце у Каталозі митрополій Вселенської Патріархії, тоді як кожен Митрополит Київський отримував хіротонію від Константинопольського Патріарха безперестанно до XVII століття. Узи єднання Церкви України з Вселенських Патріархатом були настільки нездоланними і після політичної інтеграції цього регіону з Москвою 1654 року, що кожна спроба Московського Патріарха висвячувати Митрополита Київського зустрічала жорсткий спротив духовенства і народу України.
Протиправна хіротонія Гедеона на Митрополита Київського Патріархом Московським Іоакимом 1685 року знову зустріла спротив духовенства і мирян Митрополії. Тільки коли тодішній Вселенський Патріарх Діонісій IV під жорстким тиском надав 1686 року дозвіл Патріарху Москви висвячувати кожного Митрополита Київського, духовенство і миряни того регіону прийняли хіротонію Гедеона і його наслідників, висвячених Патріархом Московським.
3. Офіційні документи, на основі яких цей дозвіл був наданий Патріарху Московському,  добре відомі і відкривають що:
а) Документ, яким був наданий цей дозвіл Патріарху Московському,  характеризується і називається в усіх існуючих офіційних текстах як «Грамота видання» («так званої  грамоти видання»), яка, за тогочасною технічною термінологією, вказує на надання дозволу висвячувати чи звершувати іншу канонічну дію, але ніколи не використовувалася для остаточного приєднання канонічної території до іншої автокефальної церкви.
б) Згідно зі всіма існуючими документами, дозвіл на висвячення Митрополита Київського Патріархом Московським був наданий за «церковною ікономією [οἰκονομία]», «через нагальну потребу», а саме «неосяжну відстань і щоденні зіткнення між двома царствами».  Іншими словами, цей дозвіл мав тимчасовий характер і діяв доти, поки існували причини для його надання.
г) Характеристика Київської Митрополії як «залежної» від Московського Патріархату, присутня в «Акті», одразу отримує пояснення у тому ж тексті і буквально означає «висвячення митрополитів у ній (Митрополії Київській)» Патріархом Московським. Ціль і значення «Акту» полягає у наданні «дозволу» Патріарху Московському висвячувати Митрополита Київського, а не передання йому канонічної території. Зрештою, в цьому й полягав запит до Вселенського Патріарха, як зрозуміло і зафіксовано у Патріаршому і Синодальному «Акті»: «надається дозвіл святішому Патріарху Московському висвячувати Митрополита Київського, коли ця митрополія залишається без дійсного архієрея». Вселенський Патріарх Діонісій IV і Патріарший Синод не мали причини надавати «більше того», що просилося.
д) Умови, визначені Патріаршим і Синодальним «Актом», поза всяким сумнівом, підтверджують, що канонічні території Київської Митрополії не передавалися Московському Патріархату. Ніколи не відбувалося передання канонічної території іншій автокефальній церкві, за тієї умови, що вона не матиме права повністю керувати справами цієї території, включаючи спосіб обрання архієреїв, і, що найважливіше – обов’язок згадувати на святій літургії «серед перших» Предстоятеля Церкви, з якої вона походить.
Звичайно, це було відомо Московському Патріархату, ось чому він свавільно порушив ці умови і ніколи їх не дотримувався – саме тому, що намагався самовільно приєднати Київську Митрополію (і Україну) до своєї канонічної юрисдикції. Але це, безсумнівно, становить собою порушення священних канонів(reference 15)  і Акту, яким регулюються всі відносини Московської Патріархії з цим регіоном. Невиконання однієї з умов Акту робить недійсним увесь Акт.
Більше того, оскільки йдеться не про звичайний чи мирський, але про церковний, тобто священний, текст, порушники умов цього Акту мали б згадати його фінальні слова:
«Якщо ж хтось щось помислить супротив написаного чи замислить інший непослух, чи викаже спротив, то виявиться супротивником Господнього наказу і від Нього отримає відплату за зневагу до Патріархів, які є живими і одухотвореними образами Бога».
4. Через несприятливі історичні обставини Вселенський Патріархат стримався і промовчав про ці порушення і невиконання Московським Патріархатом умов Патріаршого і Синодального «Акту» 1686 року, але він ніколи не забував чи ігнорував їх. Доказом цього є надання Константинопольським Патріархатом Томосу про автокефалію Церкві Польщі  1924 року, у якому чітко вказується, що це рішення базується на тому, що Польща еклезіастично входила до Київської Митрополії Вселенського Патріархату, і те, що Московський Патріархат не виконував передбачені умови Акту. Надання автокефалії Церкві Польщі було прийняте всіма Православними Церквами, окрім Російської, яка дарувала свою автокефалію цій церкві 1949 року. Таким чином, всі Православні Церкви, окрім Російської, посередньо також визнали суверенне право Вселенського Престолу на Київську митрополію і Україну.

* * *

Коли 1757 року Митрополія Алеппо була надана Вселенському Трону через адміністративні  труднощі з Антиохійською Патріархією, до якої вона канонічно належала, Вселенський Патріарх Неофіт VII наголосив у відповідному Патріаршому і Синодальному Акті після повернення цієї Митрополії до Антиохійського Патріархату 1792 року наступне:
«Факт підтримки і допомоги своїми власними силами у разі необхідності іншим святішим і апостольським патріаршим престолам, наш… Вселенський Престіл… вважає з давніх часів цілком пристойним, але факт привласнення їхніх прав і перемоги над ними із завданням шкоди, це не тільки здійснювати, але й чути нетерпимо. Бо перше – справедливе і гідне, а друге, навпаки, несправедливе і не гідне патріаршого сану».(reference 16)
Вселенський Патріархат завжди спішив допомогти і підтримати Православні Церкви, які переживали тяжкі випробування. Тим не менше, «він ніколи не примирявся з порушенням» канонічних прав тієї чи іншої Церкви. Усі існуючі відповідні документи передбачають, що кожен Київський Митрополит має обиратися Церквою України і згадувати на святій літургії «серед перших» Вселенського Патріарха як своє канонічне начальство. Невиконання цих фундаментальних умов становить собою присвоєння чужої юрисдикції. Більше того, присутність цих умов в усіх існуючих офіційних документах свідчить про те, що Константинопольська Церква ніколи de jure не втрачала свої канонічні права на Церкву України.
Також треба підкреслити одну з базових аксіом права: орган, який видав Акт, має абсолютний пріоритет у його трактуванні. Таким чином, в цьому конкретному випадку трактування Патріаршого і Синодального Акту належить передусім Вселенському Престолу.
Отже, Вселенський Патріархат має право і зобов’язаний надавати належну материнську допомогу Церкві України у кожній ситуації, коли це необхідно.

посилання

1  J. Darrouzès, Notitiae episcopatuum Ecclesiae Constantinopolitanae, Париж, 1981, ст. 388.

2 В. Г. Ченцова (V. G. Tchentsova), Синодальное решение 1686 г. о Киевской митрополии, Древняя Русь. Вопросы медиевистики 2 [68] (2017) ст. 100-102.

3 Собранiе государственныхъ грамотъ и договоровъ, хранящихся въ государственной коллегiи иностранныхъ дѣлъ, Часть четвертая, Москва, 1826, ст. 514-517.

4 «Посольский приказ».

5 Архив Юго-Западной России, Часть 1, Том V, Київ, 1859, ст. 166-193.

6 Δοσιθέου, Πατριάρχου Ἱεροσολύμων, Ἱστορία περί τῶν ἐν Ἱεροσολύμοις Πατριαρχευσάντων, Книга 11, § 28, Том 6, (вид. Βασ. Ρηγοπούλου), 1983, ст. 240.

7 Οἱ ὅροι «γέρων» καί «προεστώς» προέρχονται ἀπό τήν μοναστηριακήν ὁρολογίαν καί δηλώνουν πνευματικήν σχέσιν. Див. Παντελεήμονος Καρανικόλα, Κλείς Ὀρθοδόξων Κανονικῶν Διατάξεων, 1979, ст. 298-299.

8 Лурье, В., Русское православие между Киевом и Москвой очерк истории русской православной традиции между XV и XX веками, Москва, 2009.

9 Див. K. Vetochnikov, «La “concession” de la métropole de Kiev au patriarche de Moscou en 1686: Analyse canonique», Proceedings of the 23rd International Congress of Byzantine studies, Belgrade, 22–27 August 2016 : Round Tables, Ред. Bojana Krsmanović, Ljubomir Milanović, Белград 2016, ст. 780-784.

10 Під час переговорів, Патріарх Досифій запропонував 13-ий канон Анкірського собору, 10-ий канон Антіохійського собору і 14-й канон Сьомого Вселенського собору як модель в цьому плані. Найближчий за часом до «Акту» 1686 року приклад надання дозволу хіротонії є золота булла 1651 року, якою Вселенський Патріарх надає дозвіл митрополиту Філадельфійському Афанасію Валер’яну, що перебував у Венеції, висвячувати митрополитів Кефалонії і Кітери через ворожнечу між Венецією і Османською Імперією, які не дозволяли хіротонію від Митрополита Монемвасійського (приклад аналогічний до того, що був з Митрополитом Київським 1686 року). Ця золота булла, на думку дослідників, має багато подібностей з «Актом» 1686 року і, можливо, слугувала моделлю для створення документу щодо Київської Митрополії. Див. V. G. Tchentsova, ст. 94.

11 Див. Καλλινίκου Δεληκάνη, Ἐπίσημα ἐκκλησιαστικά ἔγγραφα τοῦ Οἰκουμενικοῦ Πατριαρχείου, Том 4, 1905, ст. 24: «Συνοδικόν Χρυσόβουλον ἤ Τόμος …»

12 Див. V. G. Tchentsova (ἀνωτ. σημ. 2), ст. 98.

13 Див. Κυζίκου Καλλινίκου (Δεληκάνη), «Ἡ αὐτοκέφαλος Ἐκκλησία Πολωνίας», Ἐκκλησία, 1924, ст. 6

14 Там же.

15 Див. Ράλλη – Ποτλῆ, Σύνταγμα τῶν Θείων καί Ἱερῶν Κανόνων, ΙΙ, 1852, ст. 259 далі. і 361.

16 Канонів, які порушуються в цьому випадку багато, як наприклад 35-те з Апостольських правил, 13-ий і 22-ий канони Антиохійського собору, 15-ий канон Сардського собору, 2-ий Другого Вселенського собору та інші.

17 Καλλινίκου Δεληκάνη, Ἐπίσημα ἐκκλησιαστικά ἔγγραφα, Том. 2, 1904, ст. 217.

ДОДАТОК
Текст 1
Патріарший і Синодальний «Акт»
так звана «Грамота видання» 1686 року

ВИКЛАД ПАЛЕОГРАФІЧНОГО ОПИСУ І ЗМІСТУ КОДЕКСУ ПАТРІАРШИХ ГРАМОТ ІСТОРИЧНОГО І ПАЛЕОГРАФІЧНОГО АРХІВУ ОСВІТНЬОГО ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ, №22.

Вступ
……………………………………………………………………………………………………………
Між кодексами манускриптів, які знаходяться в Історичному і Палеографічному Архіві Освітнього інституту Національного Банку, є й кодекс під номером 22, який містить копії відібраних актів Вселенського Патріархату, зокрема, з XVII і XVIII століть.
…………………………………………………………………………………………………………
Загалом кодекс охоплює 268 актів, переважно патріарших і юридичних, а також  певних синоптичних розділів богословського характеру.
У ньому є акти з іменами Вселенських Патріархів і анонімні акти, які присвячені різним справам Патріархії: надання статусу ставропігії монастирям, синодальні рішення щодо висвячення архієреїв і позбавлення їх сану, енцикліки та інші справи юридичного характеру. Перші п’ять сторінок не пронумеровані, і містять зміст у тематичному алфавітному порядку.
Таким чином, наявні акти наступних Вселенських Патріархів:
Митрофан ІІІ (1567)
Неофіт ІІ (1611)
Паїсій І (1654)
Іоаникій ІІ (1655)
Парфеній IV (1667-1684, друге і п’яте патріаршество)
Герасим ІІ (1673)
Яків (1681-1688, перше, друге і третє патріаршество)
Кіллінік ІІ (1688-1702)
Діонісій IV (1682-1695, третє, четверте і п’яте патріаршество)
Неофіт IV (без дати)
Гавриїл ІІІ (1703-1704)
Кипріян І (1708-1713, перше і друге патріаршество)
Афанасій V (1710)
Кирил IV (1711-1712)
Єремія ІІІ (1719)
Паїсій ІІ (1732)
І дев’яносто інших актів неназваних патріархів.
Також вміщені акти щодо вирішення юридичних питань з 1662 по 1731 рік.
…………………………………………………………………………………………………………

Підтвердження автентичності текстів

1. Кодекс Патріарших листів у Історичному і палеографічному Архіві Освітнього інституту Національного Банку є автентичним і справжнім результатом роботи секретаря Вселенської Патріархії та його колег.
2. Дати 1784 і 1785 років наведені на останній, не пронумерованій сторінці, з’являються в контексті рукопису кодексу, тому в будь-якому разі він датується після 1732-1784 років, найімовірніше, близько 1750 року, коли був поширений видимий на папері водяний знак.
3. Багато актів, які тут містяться, були ідентифіковані, а їх місце походження було визначене за автором, або за паралельними кодексами з зібраннями патріарших листів (Кодекс №3 Архіву Вселенського Патріархату, Критський Кодекс, Кодекс №315 Александрійського Патріархату, або за публікаціями Мануеля Гедеона, Кіллінікоса Деліканіса та інших).
4. Наведені нотатки власника, що ідентифікують Вселенського Патріарха Агафангела як власника кодексу, підтверджують автентичність походження і використання кодексу патріаршим секретаріатом. Констянтинос Георгіадіс (я знайшов іншу його нотатку з іменем власника на рукописі з колекції Музею Бенакі), очевидно, мав родинні зв’язки з патріархом Агафангелом. Як би не було, це тема для подальших досліджень.
5. Таким чином, немає жодного сумніву щодо автентичності як самого кодексу, так і текстів, які він охоплює.
………………………………………………………………………………………………………………………………….

Афіни, 18 вересня, 2018 рік

Агамемнон Целікас
Директор Історичного і палеографічного архіву
Освітнього інституту Національного Банку

Дійсна копія Патріаршої і синодальної грамоти, даної блаженнішому Патріарху Московському, так званої  грамоти «видання», про те, щоби Київській митрополії бути підлеглою його патріаршому престолу і ним висвячувався обраний Київський митрополит .
Усе,  за словом Апостола,  хай буде на розбудову (1 Кор., 14, 26):  чи коли ми щось робимо, чи коли говоримо – потрібно, щоб нашою метою була діяльність для вдосконалення ближнього та керування на користь братів. Бо божественний Апостол не припиняє закликати всіх братів до виправлення і невідкладно навчає того, що приводить до спасіння, та нагадує кожному не нехтувати своїми обітницями, але невсипними очима і напруженням розуму надавати кожному належну допомогу.
Отже, і донині наступники тієї обітниці по-апостольськи спрямовуються оцим наступництвом, і за розсудом нашої мірності,  – та як угодно всесильному Богу, Який усім керує, – соборно головуючої та співзасідаючої з преосвященними братами архієреями, були представлені чесні грамоти найтихіших, найправославніших і Богом вінчаних царів, і великих князів Московських, володарів володарів, братів Івана Олексійовича і Петра Олексійовича, самодержців всієї Великої і Малої, і Білої Росії, численних східних, західних і північних земель, батьківських і прабатьківських  спадкоємців і владарів, шанованих у Господі і сердечно улюблених синів наших, і блаженнішого патріарха Московського і всієї Росії, кир Іоакима, у Святому Дусі улюбленого брата нашого і співслужителя, та благочестивого і ясновельможного підданого згаданих могутніх великих царів, гетьмана Запорозького війська обох сторін Бористена,  пана Івана Самойловича, улюбленого в Господі сина нашого, котрі [ці грамоти] повідомляють, що Київська єпархія, як підлегла найвищому й найсвятішому вселенському Константинопольському престолу, завше отримувала від нього висвячення свого архієрея за наказами священних законів.
Оскільки вже чимало років вдовує та митрополія і вже тривалий час не отримує висвячення в ній істинного архієрея,  через те, що потрапила в період війни поміж двох великих царств, то скористався випадком і отримав нагоду ворог правої, правдивої, святої і непорочної віри православних християн, і посіяв кукіль і терня серед пшениці, тобто православ’я, і є небезпека для неї потрапити під владу чужих і супротивних мудрувань.
Через це вони просили, з великим благоговінням і численними моліннями, надати дозвіл блаженнішому патріарху Московському висвячувати митрополита Київського в той час, коли ця митрополія перебуває позбавленою істинного  архієрея, або коли внаслідок благословенних причин буде відсторонений архієрей, якщо його оберуть тій єпархії підлеглі єпископи, архімандрити, ігумени святих монастирів та інші, за звичаєм, то для того, щоб не перебувати тій єпархії надалі без очільника, бо важко і дуже незручно надавати підтримку їй звідси в цій справі, бо для всіх очевидно, що ворог істини, диявол, одразу посіє кукіль, тобто єресі і розкольні вірування, тому саме це й наказало найбільше і найсильніше Царство,  яке панує над нами, та яке відгукнулося на заклики найтихішого і найхристияннішого того царства: тобто, не чинити жодних перешкод у цій справі.
Відтак, наша мірність, яка дійшла високості вселенського престолу і має таку владу турбуватися й пізнавати потреби, та за яку має дати звіт про всіх, довірених їй Богом, радісно сприйняла це прохання як благословенне і праведне та визнала достойним надати справі письмове забезпечення.
Отже, пишемо разом зі святим синодом архієреїв і пречесних  і в Святому Дусі улюблених братів наших і співслужителів і оголошуємо, щоб найсвятіша Київська єпархія стала підлеглою найсвятішому патріаршому престолу великого і богоспасенного міста Москви, тобто щоб, коли постане потреба, від блаженнішого патріарха Московського одержувати в ній висвячення митрополиту Київському, якого обиратимуть в тій єпархії підлеглі боголюбні єпископи, найчесніші архімандрити, найпреподобніші ігумени священних і шанованих монастирів, найпреподобніші ієромонахи, найблагочестивіші ієреї, преподобні монахи, князі та інші, спонуканням і дозволом тамтешнього найсвітлішого гетьмана, за звичаєм, який панує в тому місці. А також отримати від нього на пергаменті викладену, так звану справу і визнавати його як старця і старшого, як такого, від кого одержав висвячення, а не від Вселенського, як вище сказано, внаслідок надмірної віддаленості та через постійні війни двох царств, застосовуючи спосіб поблажливості за прадавнім звичаєм і надаючи  йому цей дозвіл через ікономію [οἰκονομία].
Коли ж той митрополит Київський в тій єпархії буде звершувати Божественну і священну безкровну жертву, то нехай згадує в перших шановане ім’я Вселенського Патріарха, який є джерелом і початком, що височить скрізь над усіма парафіями та єпархіями, а потому – патріарха Московського, як свого старця, за умов, що ніхто цьому не буде протидіяти чи суперечити, позаяк воно є благословенним і справедливим.
Якщо ж хтось щось помислить супротив написаного чи замислить інший непослух, чи викаже спротив, то виявиться супротивником Господнього наказу і від Нього отримає відплату за зневагу до Патріархів, які є живими і одухотвореними образами Бога.
Задля об’явлення і підтвердження цієї справи, ця синодальна щодо «видання » грамота написана і до священного кодекса нашої Христової Великої Церкви переписана, вручена блаженнішому патріарху Московському, кир Іоакиму, року Спасителя 1686, місяця червня, індиктіона 9.

To see the original text CLICK HERE

Текст 2
Патріарший лист до царів Росії(reference 17)
Діонісій, милістю Божою архієпископ Константинополя, нового Риму і Вселенський Патріарх.
Найтихіші, найдержавніші, Богом вінчані, Богом бережені, переможці, тріумфатори й захисники християнського роду, милістю Божою правителі, царі і великі князі, найблагочестивіші браття-володарі, правителі Іван, Петро і Софія Олексійовичі, всієї Великої і Малої, і Білої Росії, і самодержці Московські, Владимирські, Київські, Новгородські, царі Казанські, царі Астраханські, царі Сибірські, великі правителі Псковські і великі князі Литовські, Смоленські, Тверські, Волинські, Подольські, Югорські, Пермські, Данцигські,  Булгарські й багатьох інших [земель] правителі, великі князі [Новгорода] нижніх земель, Чернігівські, Рязанські, Полоцькі, Обдорські, Ростовські, Кондінські, Ярославльські, Білозерські, Удорські, Обдорські, Ліфляндські, Мстиславські, і всієї північної землі володарі, правителі землі Іверської, [Кар]таллінської, царів Грузинських і Кабардинських, землі Черкеської, Горської, Грузинської й інших багатьох керманичів і  областей східних, західних і північних, очільники і володарі, і від предків переможці і спадкоємці, улюблені в Ісусі Христі Господі нашому,  і сердечно жадані сини нашій мірності .
Бажаю небесної благодаті і милості спасіння для вашого святішого і могутнього царства від Пресвітлої, і Надсутнісної, і Єдиної, і Блаженної, і Животворчої, і Незлитної Трійці, від якої всяке подання – благо і кожний дар досконалий; сили і здоров’я тілесного, мужності і стійкості проти всіх супротивників, старості найглибшої, перемоги і здобутків у боротьбі з усіма ворогами видимими і невидимими,  постійного укріплення і розширення вашого державного і святого царства для нащадків вашого Богом спасенного і Богом береженого царського Вашого роду. Божественна і досконала всемогутність, хоча й без засобів і причин, усе привела з небуття до буття, одначе, часто засобами й причинами не лише згідно з природою, а й надприродно все влаштовує: тому й людський рід був урятований від всесвітнього потопу в ковчезі завдяки неймовірному кораблеводінню Ноя, і народ Ізраїльський перейшов через Червоне море завдяки новому керуванню керманича Мойсея, і дім Якова наситився незаздрісними руками хлібодавця Йосипа, і тисячі інших справ з природних причин, згідно з думкою деяких зовнішніх філософів, дивовижно спричинила, які  Святе  Письмо ясно передає.
Отож і нині, оскільки Київська єпархія перебуває в сильних утисках від різноманітних обставин пастирського управління і  церковного врядування, була використана як належний і пригожий засіб, обраний розваженням Всесвятої і Животворчої Трійці, ваша завжди шанована держава. Тому нам були доставлені шановані грамоти вашого Богом береженого царства, котрі, щонайперше, повідомляють про Ваш мирний і переможний стан, далі – виявляють стан Київської єпархії, тобто що через завелику віддаленість місцини, через війни, які відбуваються між двома великими царствами, не було дозволу від величності патріаршого Вселенського Престолу на висвяченння істинного митрополита Київського після того, як ця єпархія, за пануючим від початків звичаєм йому [Вселенському Престолу]  підвладна, залишилася без предстоятеля і перебувала тривалий час без пастиря. Ворог благочестивої і правої, істинної і святої, і непорочної [віри] благочестивих і православних християн, диявол, лихими засобами посіяв численний кукіль серед цієї пастви і тернії якнайбільші, так що ледь не задушена була пшениця, тобто благочестя, якби Ваша царська найправославніша держава не піднялася для захисту і не попросила передати цю Київську єпархію під владу святішого престолу патріарха Московського з тим, коли постане потреба висвячення гідної особи, обраної підлеглими цій митрополії єпископами, архімандритами, ігуменами, ієреями, ієромонахами, монахами,  можновладцями та іншими, за дозволом і спонуканням тогочасного найсвітлішого гетьмана, то нехай має дозвіл тогочасний блаженніший патріарх Московський і всієї Русі висвячувати такого за церковним уставом і об’являти істинного і законного, і канонічного митрополита Київського з його привілеями,  і  вручати йому те, що іменується актом на пергаменті, який оголошує письмово про те, що кожен з архієреїв має здійснювати владу в своїй єпархії.
Тому наша мірність винесла цю справу на соборний розгляд і, розглянувши її разом з нами, преосвященні митрополити і пречесні в Святому Дусі улюблені брати наші і співслужителі, не лише визначили її як благословенну і розсудили як справедливу,  але й дуже похвалили і сильно здивувалися  піклуванню, що ви його виявили: про що і були видані соборні патріарші грамоти і внесені до книги Великої Христової Церкви,  в яких викладено, що блаженніший патріарх Московський і всієї Русі, кир Іоаким, у Святому Дусі улюблений і жаданий брат, і співслужитель  нашої мірності  має за дозволом висвячувати Київського митрополита, за церковним уставом, якщо його оберуть підлеглі у цій єпархії, згідно з виданою грамотою для підлеглих Київської єпархії. Тобто, коли постане потреба обирати особу майбутнього митрополита Київського, то вони мають дозвіл обирати того, кого захочуть, і так само наступні за ним патріархи, а ця Київська митрополія нехай буде підлеглою Святішому патріаршому Московському престолу, а її архієреї, нинішній і майбутні, визнають як  старця і старшого тогочасного патріарха Московського як такі, що ним висвячені, з єдиним застереженням, а саме: коли митрополит Київський буде здійснювати безкровну і Божественну літургію  в цій єпархії, то нехай згадує серед перших шановане ім’я всесвятішого Вселенського патріарха, як такого, від якого блага на всі кінці вселенної поширюються і який є джерелом усього, і який через вказані причини виявив поблажливість, і поклав на патріарха Московського підлеглість цієї [митрополії], а вже потім [слід згадувати] патріарха Московського.
Молимо вас, найтихіших і Богом вінчаних великих царів і найправославніших  самодержців, щоб з роками не зникала ваша сердечна синівська милостиня, але проявляйте співучасть лагідним серцем і милосердним оком, ми ж не полишимо, але завжди здійматимемо руки до Архіпастиря, Господа нашого Ісуса Христа, молячись і просячи подавати православнішим і Богом вінчаним царям благодать небесну, здоров’я і досконале благополуччя, міць душевну й тілесну, здобутки й перемоги над ворогами видимими і невидимими, прирощення найбільшого Вашого царства, помноження миру серед підлеглих, любові християнської, братерської і нелицемірної між Вами, спадкоємців Вашому царському роду аж допоки сходитиме сонце, радості і веселості невимовної, а після цього – вічного блаженства, ще прощення і Царства Небесного святішим і пріснопам’ятним Вашим праотцям, які були від початків цього [вашого] царства.
Нехай буде так, а  триіпостасна і свята, і живоначальна Тройця нехай буде вам хранителем і помічником Вашим у всьому житті. Амінь.

Року Спасителя тисяча шістсот вісімдесят шостого, індиктіона дев’ятого, місяця травня.
† До Бога палкий молитвеник за Ваше найхристиянніше царство і в усьому духовний отець і Вселенський Патріарх.

Reference
17 Καλλινίκου Δεληκάνη, Ἐπίση

Source